• zp-office@gryshyn-partners.com.ua
  • +38 (050) 942-18-12

Проблеми нормативного регулювання договору довічного утримання та місце цього договору в системі зобов’язань

Проблеми нормативного регулювання договору довічного утримання та місце цього договору в системі зобов’язань

Проблеми нормативного регулювання договору довічного утримання та місце цього договору в системі зобов’язань

Розвиток приватного права в Україні зумовлює виникнення нових видів договірних зобов’язань та вдосконалення існуючих. Стаття 41 Конституції України закріпила право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю [1]. Цивільний кодекс (далі — ЦК) України однією з основних засад цивільного законодавства у п.3 ч.1 ст.3 визначив свободу договору [2]. Договір за ЦК України визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч.1 ст.626). У системі договорів важливе місце посідає договір довічного утримання, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ч.1 ст.744 ЦК України). Актуальними проблеми, пов’язані з цим договором, є з огляду на те, що зараз цей договір, незважаючи на те, що є фідуціарним, все частіше укладається суб’єктами господарювання, з метою одержання прибутку. Метою цієї статті є визначення місця договору довічного утримання серед інших договірних зобов’язань, зокрема договору ренти, а також виявлення проблем нормативного регулювання цього договору, пошук шляхів покращення інституту договору довічного утримання.
Проблема є досить широко дослідженою вченими, зокрема такими, як Брагінський М.І., Вітрянський В.В., Великорода О.М., Космін Ю., Нестерова І.В., Яворська О.С. та іншими.
На початку слід класифікувати договір довічного утримання. Його слід визначити як фідуціарний, двосторонній, відплатний. Договір довічного утримання, відповідно до ч.4 ст.746 ЦК, може бути укладено на користь третьої особи. Формою договору довічного утримання є письмова, посвідчена нотаріально (ч.1 ст.744 ЦК), а якщо майно, що передається, є нерухомим, то договір підлягає державній реєстрації. З цього випливає, що недотримання такої форми тягне за собою нікчемність правочину (ч.1 ст.220 ЦК), а моментом набуття права власності за таким договором, відповідно до частин 3,4 ст.334 ЦК, є момент нотаріального посвідчення або державної реєстрації (якщо майно, що передається, є нерухомістю). З огляду на те, цей правочин потрібно вважати консенсуальним (для набрання чинності не обов’язкова передача речі).
В системі договірних зобов’язань найбільш спорідненим до договору довічного утримання є договір ренти. довічного утримання, структурно розташовані після ренти. В науковій літературі договір ренти розглядається як родовий правочин щодо довічного утримання. І.О. Дзера вважає, договір довічного утримання має свої особливості, але є різновидом договору ренти. На думку М.В. Скаржинського, відносини довічного утримання мають родові ознаки договору ренти. М.К. Галянтич вважає, що слід погодитися з тими, хто зазначає, що договір довічного утримання (догляду) є різновидом договору ренти. За російським законодавством договір довічного утримання розглядається як різновид договору ренти [3, 4].
Відрізняючи договір довічного утримання від договору ренти, слід зупинитися на певних принципових відмінностях. По-перше, на відміну від ренти, яка може виплачуватися впродовж певного строку, довічне утримання (догляд) здійснюється до смерті відчужувача. По-друге, ці договори відрізняються суб’єктним складом: відчужувачем за договором довічного утримання може бути тільки фізична особа, а одержувачем ренти може виступати як фізична, так і юридична особа. По-третє, правонаступництво платника ренти (набувача) у випадку його смерті не передбачено, тоді як обов’язки набувача у разі його смерті переходять до осіб, які успадкували майно, що стало предметом договору.
Порівнюючи договір ренти та договір довічного утримання, слід відзначити недостатню врегульованість деяких аспектів останнього, та наявність у главі 57 ЦК, яка регулює цей договір, оціночних понять. Так, наприклад, у випадку неврегульованості строків сплати ренти вона сплачується після закінчення кожного календарного кварталу. Норми ЦК про договір довічного утримання не передбачають строків сплати утримання у випадку їх неврегульованості договором. Натомість у ч.2 ст.749 ЦК вказано, що якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені, спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності — тобто визначення питання про обов’язки особи, яка не може в односторонньому порядку (на відміну від платника ренти) відмовитися від договору, віднесено до компетенції суду. Окрім того, в ЦК не дано визначення поняттю «рухоме майно, яка має значну цінність», хоча б доцільно було прив’язати значну цінність до певної кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, адже таке майно може бути предметом договору довічного утримання.
Нагадаємо, що договір довічного утримання, відповідно до п.1 ч.1 ст.755 ЦК України, може бути за рішенням суду розірваний у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків. Ця норма є досить обґрунтованою, особливо з огляду на те, що далеко не завжди відчужувач залишається жити у власному помешканні (це може бути лише окремо закріплено в договорі, відповідно до ст.750 ЦК). Проте така норма є важко застосовуваною на практиці. Відповідно до ч.3 ст.10 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень [4]. Довести невиконання набувачем обов’язків (а саме, якщо ці обов’язки були пов’язані не з доглядом, а з грошовим утриманням) документально або за допомогою інших доказів практично неможливо, а це призводить до ухвалення рішень не на користь позивача.
Договір довічного утримання передбачає специфічний властивий йому засоби забезпечення зобов’язання — а саме обтяження майна. Обтяження майна договором довічного утримання (догляду) передбачає, що правомочності набувача з розпорядження відповідним майном мають обмежений характер, адже він не має права відчужити чи заставити це майно. В той же час правомочності набувача з володіння та користування майном є повними, якщо інше не передбачено договором довічного утримання (догляду). В даному правочині може зазначатись, що відчужувач зберігає право користуватися майном, яке було передане набувачеві. Окрім того, на майно, передане набувачеві, не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача, а втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем. Ці норми дозволяють більшою мірою захистити інтереси відчужувача [5, 81].
Проте в ст.754 ЦК України не міститься заборона передавати майно, передане за договором довічного утримання, в оренду. Оскільки найчастіше предметом договору довічного утримання виступає нерухоме майно, розглянемо цей недолік законодавства у контексті найму житла. Відповідно до ст.814 ЦК, у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Отже, у разі якщо договір довічного утримання буде розірвано, наймодавцем такого житла стане його відчужувач. Проте відчужувач не зможе одразу вселитися в це житло, адже, відповідно до ч.3 ст.825 ЦК, наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці. Таким чином, відбувається порушення гарантованого Конституцією України права власності, шляхом обмежень у його здійсненні.
Отже, відповідно до викладених міркувань, можна зробити висновок про те, що інститут договору довічного утримання в Україні є достатньо врегульованим, проте містить певні недоліки. Ці недоліки потребують вирішення, тому автором статті пропонується внести до цивільного законодавства зміни такого характеру:
1) законодавчо врегулювати обов’язок надавати обумовлене договором утримання регулярно, у встановлений строк, якщо такий строк не передбачено самим договором;
2) встановити у цивільному та цивільно-процесуальному законодавстві обов’язок юридичної особи — набувача майна за договором довічного утримання (догляду) довести належне виконання умов договору у разі, якщо відчужувач заявляє про їх неналежне виконання у позовній заяві (перенести тягар доказування у цих справах на відповідача);
3) визначити на законодавчому рівні поняття майна, що має значну цінність;
4) розглянути можливість заборони передачі нерухомого майна, що знаходиться у власності набувача, до смерті відчужувача передавати таке майно в оренду, або встановити обов’язок наймачів звільнити житло на вимогу відчужувача у випадку, якщо договір довічного утримання було розірвано в судовому порядку.
Література
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –
№ 30. – Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст.356.
3. Яворська О.С. Договір довічного утримання: проблеми теорії та практики застосування // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 3. – С. 1 – 12.
4. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-42. – Ст.492.
5. Великорода О.М. Забезпечення виконання договору довічного утримання (догляду) // Вісник Львівського університету. – 2012. – Випуск 2. – С. 79 – 86.

Поделиться информацией в соцсетях:

Похожие публикации

Оставить комментарий :