• zp-office@gryshyn-partners.com.ua
  • +38 (050) 942-18-12

Презумпція невинуватості крізь призму практики Європейського Суду з прав людини

Презумпція невинуватості крізь призму практики Європейського Суду з прав людини

Презумпція невинуватості крізь призму практики Європейського Суду з прав людини

Унеможливлення притягнення до відповідальності невинуватих осіб, убезпечення людини від свавілля держави та обов’язку доводити перед нею свою невинуватість – ось мета принципу презумпції невинуватості, який є одним з основних засад дотримання прав людини у демократичному суспільстві. Цей принцип знаходить своє вираження в Основному Законі України, стаття 62 якого визначає, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [1]. Презумпція невинуватості безпосередньо впливає на процес доказування, перекладаючи тягар доведення вини на сторону обвинувачення. Цей принцип не надає безпосередніх гарантій вимагати відшкодування шкоди, заподіяної незаконним кримінальним переслідуванням, проте значним чином зменшує випадки заподіяння такої шкоди, адже органи розслідування не можуть дозволити собі обвинувачувати особу, про вину якої свідчить недостатній обсяг доказів. Отже, головною функцією презумпції невинуватості є попередження незаконного, необгрунтованого притягнення будь-якої особи до кримінальної відповідальності.
Важливою для України з точки зору конкретизації положень щодо презумпції невинуватості є правозастосовча практика Європейського Суду з прав людини (далі – Суд), яка в нашій державі є джерелом права та має вищу, порівняно з національним законодавством, юридичну силу. У своїх прецедентних рішеннях, деякі з яких є предметом аналізу в цій роботі, Суд виробив критерії, за якими поведінка державних органів буде вважатися порушенням презумпції невинуватості, а, отже, і порушенням державою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).
Стаття 6 Конвенції (ч. 2) визначає, що «кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку» [2]. Як зазначає В.І. Манукян, посилаючись на рішення Суду у справі «Барбера, Мессегуе і Джабардо проти Іспанії», в розумінні Суду принцип презумпції невинуватості полягає в наступному. Тягар доведення вини обвинуваченого покладається на обвинувачення, а всі сумніви повинні тлумачитися на його користь. Обвинувач повинен повідомити обвинуваченому про докази, що маються проти нього, для того, щоб він міг підготувати та надати доводи в свій захист, і, врешті-решт, обвинувачення повинно надати докази, достатні для визнання його винуватим [3].
Однак таке, здавалося б, повне тлумачення, не дає відповіді на те, чи порушено презумпцію невинуватості у конкретних випадках. Зокрема, поширене у кримінальному праві поняття «закриття провадження за нереабілітуючих підстав», за певних умов, є таким, що порушує принцип презумпції невинуватості. Показовим у цьому плані є рішення Суду у справі «Грабчук проти України». За матеріалами справи, кримінальне провадження щодо заявниці було закрите слідчим «частково через недоведеність її участі у вчиненні злочину та частково – у зв’язку із закінченням строків давності». Оскаржуючи постанову слідчого у національних судах, заявниця посилалася на те, що закриття провадження за нереабілітуючих підстав без згоди підозрюваного порушує презумпцію невинуватості. Проте ефективного захисту прав заявниці не відбулося; крім того, суд зазначив, що вона винна у вчиненні злочину, проте провадження слід закрити через закінчення строків давності. По цій справі Суд зазначає, що «презумпція невинуватості порушена, якщо посадова особа висловлює думку про винність особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, коли цього не було доведено відповідно до закону. Чи порушує твердження посадової особи про винність обвинуваченого принцип презумпції невинуватості, має бути з’ясовано в контексті тих фактичних обставин, у яких цей висновок було зроблено» [4]. Більше того, Суд визнав, що провадження за скаргою на постанову слідчого не є кримінальним за своєю суттю, а, отже, судове рішення, яке не є вироком, проте в якому нібито констатується факт вчинення особою злочину, є ухваленим з порушенням ст.6 Конвенції.
У попередній справі не ставилося питання про недосконалість конструкції «нереабілітуючих обставин», або про невідповідність певних законодавчих положень національного права нормам Конвенції. Важливою для дотримання Конвенції, з точки зору Суду, є відсутність висловлювань службових осіб держави про винуватість особи до ухвалення остаточного судового рішення у справі. Тобто, поняття «законний порядок доведення вини», на думку Суду, стосується відповідності рішення посадової особи про визнання особи винуватою не стільки національним законодавчим нормам, скільки нормі ст.6 Конвенції, яка визначає формою доведення вини виключно судову процедуру, з притаманними їй гарантіями змагальності сторін.
Більше того, судове провадження має бути «кримінальним за своєю суттю». Не може бути таким провадженням, наприклад, розгляд цивільної справи. У справі «Пантелеєнко проти України» йшлося про те, що заявник вимагав в порядку цивільного судочинства компенсувати шкоду, заподіяну незаконним кримінальним переслідуванням, проте національні суди відмовили йому в задоволенні позову. Мотивами відмови було те, що «матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначимості злочину». Європейський Суд визнав такі формулювання, підсилені відмовою держави компенсувати збитки, порушенням презумпції невинуватості, зазначивши, що «не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав намір закінчитися ‘доведенням вини заявника відповідно до закону’» [5].
Принцип презумпції невинуватості є обов’язковим не лише для органів досудового розслідування чи судів, а й для будь-яких інших суб’єктів владних повноважень. При цьому поширюється він не лише на прийняття такими суб’єктами певних рішень, а й на публічні висловлювання певних посадових осіб. Зокрема, в рішенні у справі «Аллене де Рібемон проти Франції», де заявник скаржився на порушення презумпції невинуватості міністром внутрішніх справ, який зробив публічну заяву з твердженням про винуватість заявника, Суд вказує на наступне. «Заява про винуватість, з однієї сторони, спонукала громадськість повірити в неї, а з іншої – випереджало оцінку фактів справи компетентними суддями. Отже, порушення статті 6 п. 2 мало місце», – зазначив Суд у рішенні [6]. Таким чином, жодна посадова особа не може навіть називати людину винуватою, підміняючи таким чином «доведення вини відповідно до закону», тобто перебираючи на себе функцію судді.
Проте не кожне висловлювання посадової особи про вину певної людини буде становити порушення ст. 6 Конвенції, адже мова йде лише про публічні висловлювання. Так само й не можна назвати самостійним порушенням некоректно вжиті в офіційному документі слово чи вираз про винуватість особи, коли самі по собі вони не можуть порушувати права людини. Важливим у цьому плані є правова позиція Суду в рішенні за справою «Дактарас проти Литви», де заявник подавав до прокурора заяву про закриття кримінального провадження, проте прокурором йому було відмовлено на підставі доведеності його вини наявними в матеріалах справи доказами. Піддавши критиці невдалий вираз «доведеність вини», Суд все ж визнав відсутність порушення презумпції невинуватості, оскільки прокурор мав на увазі «не питання доведення вини заявника доказами – що явно не є питанням, яке має вирішувати прокурор, – а питання наявності в матеріалах справи достатніх доказів вини заявника, які б давали підстави для передання справи на розгляд суду» [7].
Беручи до уваги вищевикладене, дійдемо висновку, що принцип презумпції невинуватості у правових позиціях Суду визначається як одна з основних гарантій справедливого судового розгляду, яка має наступні ознаки:
1) діє по відношенню до будь-якої особи до моменту, коли у відношенні такої особи буде винесено остаточне судове рішення про визнання винною;
2) дія принципу припиняється лише внаслідок судової процедури «доведення вини відповідно до закону», виключно в порядку кримінального провадження з дотриманням інших гарантій статті 6 Конвенції;
3) обов’язок вважати особу невинуватою, який випливає з цього принципу, поширюється не лише на органи слідства та суду, а й на будь-яких посадових осіб держави;
4) порушення цього принципу може відбуватися як шляхом прийняття посадовою особою певного рішення, так і шляхом висловлювань на адресу особи, які мають характер публічних;
5) порушення презумпції має місце лише тоді, коли воно спричинило чи становить потенційну загрозу спричинення порушення прав особи.
Список використаної літератури
1. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13. – Ст. 270.
3. Манукян В.И. Европейский суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии: Научно-практическое пособие / В.И. Манукян. – К., Истина, 2006. – 368 с.
4. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Грабчук проти України» // Офіційний вісник України. – 2007. – № 9. – Ст. 349.
5. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Пантелеєнко проти України» // Офіційний вісник України. – 2007. – № 19. – Ст. 783.
6. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Аллене де Рібемон проти Франції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/217/
7. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дактарас проти Литви» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://coe.kiev.ua/hr/case/05.html

Поделиться информацией в соцсетях:

Похожие публикации

Оставить комментарий :