Конституційне право не свідчити проти себе у вимірах практики Європейського Суду з прав людини
Виключення відповідальності за відмову давати свідчення щодо себе, закріплене у ст.63 Конституції України, є важливою гарантією захисту від незаконного тиску на особу з метою змусити її своїми показаннями створити підставу для притягнення її до відповідальності. Це важлива гарантія дотримання положення про презумпцію невинуватості особи, що покладає тягар доведення вини особи виключно на сторону обвинувачення. Дотримання права не свідчити проти себе є складовою реалізації права особи на справедливий і публічний розгляд її справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, закріпленого у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З огляду на непоодинокі факти порушення свободи від самовикриття під час здійснення кримінального провадження, неабияку актуальність викликає дотримання міжнародних принципів у сфері захисту прав людини, що виражені в практиці Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), що в Україні є джерелом права.
Виникнення права на свободу від самовикриття не слід пов’язувати із процесуальним статусом особи. На цьому наголосив ЄСПЛ в рішенні у справі «Шабельник проти України»: «Суд зазначає, що з першого допиту заявника стало очевидним, що його показання були не просто показаннями свідка злочину, а фактично зізнанням у його вчиненні. З того моменту, коли заявник уперше зробив зізнання, вже не можна було стверджувати про відсутність у слідчого підозри щодо причетності заявника до вбивства» [1].
Іноді ЄСПЛ надавав розширювальне тлумачення «праву на мовчання», яке включає не лише свободу від свідчень проти себе, а й право не бути притягненим до відповідальності за відмову надати інші докази на підтвердження власної вини. У справі «Функе проти Франції» зазначалося: «Суд вважає, що митні служби спровокували пред’явлення обвинувачення п. Функе з метою отримання деяких документів, про існування яких в них були припущення, проте повної впевненості не було. Не маючи можливості або не бажаючи отримати їх в будь-який інший спосіб, вони намагалися примусити заявника надати докази свого власного порушення» [2].
Проте зазначений висновок Суду (ранее оговорено сокращение до «ЭСПЛ») слід сприймати з деякими застереженнями, які він надавав в інших рішеннях. У справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» було зазначено таке: «Відповідно, факти цієї справи слід відрізняти від фактів у справі Функе, в якій митні органи порушили кримінальну справу проти заявника з наміром примусити його надати докази стосовно злочинів, які він нібито вчинив. Такий ступінь примусу в тій справі Суд визнав несумісним зі статтею 6, оскільки це фактично позбавило імунітет від самообвинувачення його суті» [3]. Таким чином, з розуміння зазначених рішень у взаємозв’язку з положеннями Основного Закону України, слід дійти висновку про неможливість притягнення особи до відповідальності за відмову надати будь-які докази на користь її винуватості. Втім, це не означає заборону отримання доказів винуватості особи (речових доказів, документів, зразків для експертизи), що знаходяться у її володінні, за допомогою доступних правових процедур, таких як тимчасовий доступ до речей і документів.
В рішенні «Саундерс проти Сполученого Королівства» Суд наголосив на тому, що право не свідчити проти себе «не поширюється на використання в кримінальному провадженні матеріалів, які можуть бути отримані від обвинуваченого під примусом, матеріалів, які існують незалежно від волі підозрюваного, такі, як, між іншим, документи, отримані на підставі ордера, змушування дихати в алкогольно-респіраторну трубку, аналізи крові, сечі, зразки шкіри для аналізу ДНК» [4]. На отримання таких матеріалів поширюються лише згадані вище гарантії захисту від відповідальності за відмову в добровільному порядку надати такі докази.
Проте процесуальний примус, пов’язаний із здобуттям наявних в особи доказів, може бути застосовано лише тоді, коли відсутнє нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження, а «публічний інтерес до засудження особи виправдано порушенням його фізичної та психічної недоторканності», на чому, зокрема, наголосив ЄСПЛ у рішенні за справою (у справі) «Яллох проти Німеччини» [5].
Що ж до привілею від надання свідчень проти себе, на нього поширюються значно ширші гарантії, а саме – обов’язковість роз’яснення права не свідчити проти себе, неможливість будь-якого примусу до надання особою таких свідчень, так само як і недопустимість доказів, отриманих внаслідок такого примусу. Неможливо притягнути до відповідальності особу виключно через факт її мовчання.
Проте заборона притягнення до відповідальності особи на підставі її відмови давати показання не означає не можливість (неможливість) використання у доказуванні факту мовчання особи. Саме таку позицію висловив Суд у справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства»: «не можна сказати, що рішення обвинуваченого мовчати впродовж усього кримінального провадження обов’язково не повинно мати наслідків, коли суд, що розглядає справу, намагатиметься оцінити докази проти нього. (…) Питання, чи порушують статтю 6 негативні висновки, зроблені з мовчання обвинуваченого, має вирішуватися у світлі всіх обставин справи» [3]. Таким чином, гарантії щодо реалізації права на мовчання не містять заборони врахування відмови особи від давання показань, за умови доведеності вини особи поза розумним сумнівом за допомогою сукупності доказів.
На практиці може виникати питання, чи слід віднести до «свідчень особи проти себе» такі, що не містять безпосереднього визнання вини, а лише можуть стати передумовою для обвинувачення особи. На це питання дає відповідь ЄСПЛ у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства»: «У будь-якому разі, якщо керуватися принципом справедливості, закріпленим у статті 6, право не свідчити проти себе не може розумно обмежуватися заявами про визнання правопорушення або зауваженнями, які є відверто обвинувальними. Свідчення, отримані під тиском, які на перший погляд не є обвинувальними, – такі, як виправдувальні зауваження або просто інформація за фактом запитання, – пізніше можуть бути використані під час розгляду кримінальної справи на підтримку обвинувачення». В світлі цього норма п.3 ч.1 ст.66 КПК України, яка дозволяє свідку відмовитися від давання виключно тих показань, які можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення у вчиненні ним (а також близьким родичем чи членом сім’ї) правопорушення, звужує права особи порівняно до норми ст.63 Конституції України, яка дозволяє відмовитися від давання будь-яких показань щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, тобто незалежно від того, чи мають такі показання самообвинувальний характер.
Постає також питання щодо можливих порушень права не свідчити проти себе, які тягнуть за собою недопустимість отриманих доказів. До таких порушень слід віднести: нероз’яснення особі цього права; прямий примус до надання таких свідчень, включно з юридичною відповідальністю за їх ненадання; порушення права на захист. Про перші два згадані порушення вже йшлося раніше. Що ж до порушення права на захист, ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» зазначив: «Забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення поганого поводження, відмічаючи особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію і одночасно стикається з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства» [6].
Що ж до розмежування «прямого» та «непрямого» примусу до самовикривальних свідчень, воно є наслідком аналізу рішення ЄСПЛ у згаданій вже справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства», де Суд назвав непрямим примусом факт роз’яснення особі, що з її відмови пояснити поліції свою присутність на місці злочину або давати свідчення під час судового розгляду можуть бути зроблені негативні висновки. Втім, на думку Суду, такий факт, за відсутності прямого примусу, не може стати самостійною підставою для недопустимості отриманих доказів.
Слід враховувати, що ЄСПЛ встановив виняток із правила про недопустимість лише того доказу, який отримано внаслідок порушення права не свідчити проти себе. В рішенні у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» ідеться про те, що «допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом» [6]. При цьому йдеться виключно про катування, а не про інше (нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження) порушення ст.3 Конвенції.
Як висновок, зазначимо, що право не свідчити проти себе у широкому сенсі слід розуміти як право будь-якої особи відмовитися від давання будь-яких свідчень, які можуть прямо чи опосередковано стати підставою для підозри або обвинувачення особи у вчиненні правопорушення, так само як і право не бути притягненим до відповідальності за відмову від надання таких свідчень або відмову в добровільному порядку надати будь-які докази на підтвердження власної винуватості.
Список використаних джерел
1. Рішення ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_457.
2. Рішення ЄСПЛ у справі «Функе проти Франції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/980_154.
3. Рішення ЄСПЛ у справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://coe.kiev.ua/hr/case/12.html.
4. Рішення ЄСПЛ у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=408.
5. Рішення ЄСПЛ у справі «Яллох проти Німеччини» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rudocs.exdat.com/docs/index-386794.html
6. Рішення ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_683.